«Не корысти ради, а токмо волею пославшей меня жены …»
Табачнику завжди імпонувала роль ідеологічного провокатора. З одного боку, він безпрограшно грав на електоральних симпатіях шовіністів, які вимагали від глави держави радикальних кроків зі зближення з РФ. З іншого боку, мовні та релігійні питання з успіхом відволікали увагу громади від інших рішень, кроків і розпоряджень міністра.
Але будь-якому випадку і за будь-яких обставин Табачник грав винятково за себе.
Наступного ж дня після власного призначення, міністр зрозумів, що не може чиновник такого рівня сидіти в обшарпаній будівлі без височенного паркану. Дарма, що економити треба, в казні грошей нема і владу не можна дискредитувати – а ректори нащо? А сам процес вибивання коштів із ректорів на пластикові вікна і кондиціонери не лише сподобався, але й розкрив очі на дуже неприємний факт: не всі ректори виявилися лояльними до нового керівника.
Від того часу «зачистка» ректорського корпусу тісно перепліталася з розширенням і поповненням електоральних ресурсів міністра. Не вік же йому співпрацювати з ПР і мати в начальниках Президента. Він і сам хлопець – хоч куди. Тобто готовий зайняти будь-яке крісло.
За «добровільними» внесками на ремонт приміщення Міносвіти намалювалися видавничі кошти, густо замішані на відмові від 12-річної освіти і бракуванні«неправильних» підручників. Нові умови прийому 2010 відновили корупційні механізми при вступі до вузів, а літо-осінь цього ж року відзначилися дивовижними диспропорціями в обсягах держзамовлень вузів у прямій залежності від міри лояльності їх ректорів до міністра. При цьому інформацію про зміни в обсягах бюджетних місць було засекречено на рівні найбільшої державної таємниці – лише півроку потому виявилося, що місця додавалися ректорам закладів, які й близько не входять до топ-10 кращих вітчизняних вузів. Тоді як Києво-Могилянська академія не лише здобула, але й втратила в держзамовленні.
У 2011 році міністр так само не дрімав. Завдяки бізнес-проекту з упровадження підсумкових контрольних робіт для учнів 5-8 класів, який будувався на монополізації їх видання силами чотирьох придворних видавництв, відсутності впродовж двох місяців їх текстів на офіційному веб-порталі Міносвіти та неймовірному авралі, бо народ дізнався про контрольні роботи лише за три місяці до їх проведення. Лише в цьому проекті прибуток зацікавлених осіб склав близько 180-200 млн. грн. Не менш вишукано Міносвіти примушувало керівників вищих навчальних закладів до укладання договорів із комерційною структурою («Імперія.info»), яка належить синові одного з підлеглих Дмитра Володимировича.
Невже і справді хтось повірив, нібито чиновник зі стажем, якого навіть колеги по партії свого часу кваліфікували як «казнокрада», змінить власну ментальність і ставлення до державної служби?
«Дружба дружбой, а табачок врозь»
Перефразовуючи вислів одного з героїв «Кавказької полонянки», Дмитро Табачник завжди плутав «державну вовну» із власною і не надто тим переймався. Навіть якщо його плани прямо суперечили завданням, які йому ставив прямий начальник – глава держави.
Найбільш рельєфно це виявлялося в сфері реформування вищої освіти.
Судіть самі. З одного боку, Президент закликає забезпечити гарантії прозорого вступу і рівного доступу до вищої освіти всім громадянам. У щорічному посланні до народу України глава держави, зокрема, велить Міносвіти підтримувати ЗНО і «законодавчо визначити результати стандартизованого тестування єдиним критерієм прийому до навчання у ВНЗ». А Табачник натомість щороку додає до Умов прийому нові винятки і схеми, які дозволяють обійти вступникам ЗНО і замінити незалежне оцінювання сумнозвісними вступними іспитами. При цьому цілеспрямовано лобіює проект закону, в якому бал ЗНО нівелюється надто високим балом шкільного атестату і «балом ВНЗ».
Невже міністр не чує, не читає, не керується? Чи йому все це не в голові? А може звітувати звик перед главами інших держав, а про нашого політичного лідера не завжди згадує?
З іншого боку, Президент України невтомно пропонує нинішньому керівнику Міносвіти гарантувати впровадження широкої вузівської автономії (у першу чергу, кадрову й адміністративну) з метою підвищення конкурентноздатності вітчизняних ВНЗ і виведення кращих із них у топ-500 світового університетського рейтингу. Реагує на це завдання керівник Міносвіти так само своєрідно: наміром централізувати управління галуззю і тотально підпорядкувати вузи міністерству. Принаймні, вже згаданий проект міністерства не лише спрощує властиву міністерству координаційну функцію до репресивної, але й збільшує перелік повноважень міністерства з 20 до 100.
Отака вузівська автономізація a-la Табачник.
З найбільш свіжих прикладів адекватності дій міністерства під керівництвом Дмитра Володимировича – цікавий документ (лист №1/9-417 від 31.05.2011), візований його заступником П.Куликовим. Без найменшого натяку на жарт чиновник забороняє вузам усіх чотирьох рівнів акредитації проводити семінари і конференції за державний кошт. При тому, що вся наука цьогоріч зусиллями того ж Табачника фінансується в нас на рівні бюджету одного Єльского університету, а глава держави бачить у ній «ключовий інструмент подальшої модернізації нашої держави, зміцнення її конкурентоспроможності».
Якщо Табачник не робить того, що велить глава держави – виникає логічне запитання: чому? Очевидно, не тому, що не знає, як робити правильно – просто правильно робити йому не вигідно.
Навіщо йому прозорий вступ і потужні, але незалежні від нього вищі навчальні заклади? Яка з того користь йому особисто?
Леся Оробець, спеціально для УНІАН
